КОД ШЕВЧЕНКА: поезії

Читачу
На жаль до раю не дійдуть листи,
а шлях до тебе – як життя обрати…





* * *
…Коли ви навчали мене
камінним вогником бути,
я прагнув стати вогнем
пожежі народного бунту.



* * *
Приїду я із Харкова
у Запоріжжя.
Вдома
враз музикою раковина
наповниться, мов домра.

І рушнички щенятами
об тіло стануть тертись.
І посуд всі прощатиме
ним кинуті протести.

Годинник, як і мама,
заквапиться на кухні.
І будуть гості з нами,
і часто дихать кухлі.

А тільки ляжу спати,
аби було м’якіше,
мені підстелить мати
рядно із білих віршів.


* * *
Їй для бою вистачило б відчаю,
а краси – зніматись у кіно.
Голосує край дороги дівчина –
серце зупиняє – не авто.

Диригентом видалась освіченим
у оркестрі змилених машин.
Кожен змах її руки – освідчення,
подорожня музика душі.



* * *
А натовп арени підкову згина
і дива черпає момент –
жонглює вогняними кульками маг,
як Бог черепами планет.



КОД ШЕВЧЕНКА

Комусь потрібен „Код да Вінчі”,
мені – Шевченка заповітний код –
код України, введений у Вічність
під назвою сміливою – „Народ”

(хай безталанний:
син і рідний брат
для нього я. І українець кожен.
І як батьків не можна обирать –
я кращого вже вибрати не зможу).

Хоч подалось і щастя в жебраки,
і ребрами моя хатина світить.
Із „Кобзаря” як пташка із руки
збиратиму я зерня заповітне –

код України – генетичний код –
Шевченком код записаний у Вічність
під назвою сміливою – „Народ”,
якому цікавіший „Код да Вінчі”.


* * *
Сичить отруйно сигарета
гадюченям червоноротим.
А кільця диму, наче ноти,
на нотнім стані смерті.



* * *
Де провалля, неначе виразки,
а життя, ніби дно, пусте
розгинались у ліктях блискавки
та у розпачі били степ.

(Глум лягав на лани незаймані).
Грім, як вирок, гучав над ним.
Так складала весна екзамени
зимним голосом льодяним.



* * *
Президентам не пишуть вірші,
Президентам складають оди.
Бо за ними іноді більшість,
за поетом завжди народи.



* * *
„Як весінній Дніпро
розіллється за обрій душею”
Г. Лютий

Як душа розіллється повінню,
всі слідочки твої наливши.
Мої груди весною наповнять
чорні проліски білих віршів.



* * *
Вечір містом ішов
(синьоокий,
з рожевим писком)
в шароварах, обмазаних
білими плямами хмар.
І тремтіли з образи
заграви,
мов губи хлопчиська –
йому місяць, як вухо,
якийсь перехожий нам’яв.



* * *
Наші коні іржуть, мов крадені,
і у нас на душі не спокійно,
бо гілля вже до купи складено,
наче руки на грудях покійника.



* * *
Позичив я тобі тривожну суму.
Тривожну, бо не знаю чи повернеш.
А за вікном такі печальні верби.
І хмари, мов татар навала, сунуть.

Умиюся. Хай сумніви стечуть,
і зрада, і любов в каналізацію.
І винувато твій рушник лизатиме
моє чоло махровим язичком.



* * *
Ворочається ключ тривожно у замку,
мов дід на ліжку від радикуліту.
І двері починають гомоніти.
І, чую, важко входити комусь.



* * *
Ця ніч – наш рай. Ти в білому вбранні.
Жартую: „Не згубити б між акацій!"
(Бодай тоді відкрилося мені –
не дівчину вподобав я, а націю).

Вже й неважливо – чи настане день.
Рука в руці – і гайда на лани ті,
де всі зірки трояндами налиті
та й жевріють оселі де-не-де!

І не тому, що нічого сказати
ми мовчимо з тобою наодинці.
В такі хвилини думати годиться,
що мають вуха й білолиці хати.



* * *
Пісня з поля вела жінок
у кайданах липкої втоми –
Піт (терпкий, як старе вино)
кухлі тіл собою наповнив.

А вони ж сплітали вінок
зі стежин п’янкими ногами.
Пісня з поля вела жінок
і у неї був голос мамин.



* * *
Можливо, життя це – найбільше лайно,
та поки нам м’яко і тепло –
своєї квартири туманне вікно
дорожче махновського степу
тобі і мені.
Це єдине, що нас
єднає
і входить у груди
важким та кайфовим, як перший напас,
як вихід, якого не буде.



ЛІХТАР

Він у шерензі був ще той дивак:
шикуються вже браття голомозі –
чоло зведе граційно на дива,
неначе світу вирок оголосить.

Із пилу брови догори скидав
і світло (мов комету) в місяць правив,
що гордо коливався на вітрах,
неначе серце темряви криваве.

І правилам усім насупроти
підпалював він небо неозоре,
коли вночі вмикали ліхтарі,
а на дахах спалахували зорі.

Хоч був лише звичайним ліхтарем –
скрутив собі він в’язи металеві.
І, наче сонях, голову простер
до волі та до вічності у двері.



* * *
Горбатий дім, обтяжений вітрами,
Чоло не зводить більше догори.
Його літа безжалісно хитали
І зморшки на покрівлю налягли.

Та в’є життя у ньому вільна пташка...



КЛАСИЧНІ РОЗИ

У ті часи, коли роїлись мрії
В серцях людей, прозорі і ясні,
Хорошими та свіжими без міри
Були троянди слави і весни!

Пройшли роки, повсюди ллються сльози.
Нема країни й тих, хто жив у ній...
Хорошими та свіжими як рози
Були згадки про вже минулі дні.

Та дні ідуть – уже вщухають грози
Шука стежок Вітчизна повернуть...
Такі хороші й свіжі будуть рози,
Які вона нам кине у труну!
6.07.2006


* * *
Наші долі мов кістки зламані
Гіпс любові зростити не зможе.
Не бажай ні добра, ані зла мені
Мого щастя сліпий художник.



* * *
Краплина ранила плече –
То плаче гілка.
І спомин зіркою пече
Зрадливо-гірко.

Я пам’ятаю кожен рух
Твого обличчя,
Коли горнулась ти до рук,
Любов незвична.

Я цілував твої уста
Вогненним вітром.
Нам осінь виткала листа
З духмяних квітів.

Щось шепотів тобі дощем
Я про кохання.
І наростав у грудях щем,
Що ти остання...



* * *
Серед шалу в хуртовині ярмарку
дівчина чи молодість свята,
ніби долі, продавала яблука –
стиглі зорі, що дала весна.

Виривала в неба із-за пазухи,
а тепер вже й осінь відцвіта...
Яблука нестриманість виказують,
ніби позіхають,
а вона –
всіх вітає, наче зобов’язана.

І дивлюсь на неї, як на суджену,
як на суд жену
своїх думок.
Яблуневі зорі розгалужені
серце пропікають до дірок.



* * *
Но завтра ты пойдешь на кирпичи
У каменщика под рукой беспечной.
Омар Хайям

Коли моє життя, немов цеглина,
Безсило на бруківку упаде –
На долю постаріє Україна,
На сина побіднішає за день.

І в ту безжально-неминучу днину
Хай віти скимлять траурним дощем,
Бо покладуть зі мною в домовину
І України часточку іще.



* * *
Знов пам’ять вертає, бабусю,
До Вашого теплого дому.
На фото пожовкле дивлюся –
Тепер відчуваю у ньому
Листочка осіннього втому.

Ті квіти, які пригортали
Колись Ви своєю любов’ю –
Ромашки, півонії, кали
Чатують на цвинтарі з болем.

А хата, ураз потемніла,
Коли за Вас півчі співали.
Сутула, неначе могила,
Вона межи нами стояла,
Мов крапка, на аркуші сивім.

І ось, наче листя торішнє,
В шухляді Ваш спадок безцінний –
Поличчя. І роздум над віршем.
І спомин, що серце поцілив.


* * *
Навколо стільки найдорожчих рук.
Де б не спіткнувсь
завжди мене підтримають.
Але колись, гуляючи під римами,
покину все, як дерево кору.

Не побоюсь залишитись з нічим
і нічиїм. А там... нехай як буде.
Щоб, падаючи в прірву, не чужі –
свої мене підтримували б руки.



* * *
Мені замовляють вірші,
мов кілерові, – людей.
Немає завдання простіше.
І вправність не підведе.

В руках не відчую тремору –
я просто не чутиму рук...
Бо, наче штани під ременем,
у тілі вовтузиться дух.

Він прагне іще високого,
тому мене й тягне на дах.
Я буду падати соколом –
я стану вільним, як птах.

І на тротуарі магмою,
розлитим народом борщем
повстану – я вірю в магію
землі та поезій іще.



„Роботу” доручать іншому.
І „наймит” не підведе...
Та вже замовляють вірші
кілерів наших ідей.



* * *
Україні

Із сирітської миски мистецтва
зачерпну ополоник борщу.
В нім відчую я пульс твого серця.
І тобі всі провини прощу.



* * *
Мені посміхнувся світанок
рум’янець у повну щоку...
Всі тіні, мов тайни, зникали,
а ти ще не зникла чомусь.
Єдина моя таємниця,
чи бачиш мене уві сні?
Неначе з гранати кільця,
з твоєї руки персні
промінчики міряють нишком:
не висмикнути б чеку
твого сновидіння ніжного,
з якого вони течуть.



* * *
У руці захлинувся ніж.
Перекреслив життя.
Та у вічність
із артерії б’ється вірш –
мій римований біль і відчай.

Не убитого – вбивцю жаль,
бо себе упізнаю в ньому.
Заховав би зброю, та втома
скине тіло, мов піхви, з ножа.



* * *
Душа працює „на видих” аби перейти у му́зику.
Мозок шукає вихід для тіла на цій землі.
А ми (наче ті музи́ки) більше віддані музі,
аніж обличчям, замурзаним нашими поцілунками.



* * *
Тут мене і тебе не було –
без землі ми насіння безсиле –
нас вітрами сюди занесло,
хоч степи про те й не просили.



* * *
У дитячім фруктовім садку
ти метеликів хутко ловила...
А тепер і у мене крила
від твоїх затремтіли рук.



* * *
„Картина на реставрації” –
напис на місці картини.
Усе відновлять художники:
і фарби, і полотно.
Та як відновити мову без участі нації?
„Література на карантині” –
табличка замість літератури,
мов знак „ходу немає” на виході з метро.




* * *
Ти сказала, не вернешся більше.
Я сміявся: де ж дінешся ти?
Ти пішла, та залишились вірші.
І тебе я у них залишив.


* * *
У тебе все буде, хлопче!
А зараз – працюй, працюй!
Гуляє корявий почерк,
як п’яний матрос по плацу.