відвертий діалог (ІНТЕРВ’Ю)

ШИРОКО ВІДОМІ У ВУЗЬКОМУ КОЛІ

Сучасне українське письменство характеризується не лише кількома відомими авторами, які на слуху та на виду. Як модно нині казати, розкрученими. За кадром літературного процесу, але не поза власне ним, залишається чимало талановитих письменників, яким не співають дифірамби, не вручають золоті нагороди, їхні книжки не продаються на кожному розі. Творчість цих митців має ту потаємну силу, яка збуджує думку, налаштовує на серйозний лад, викликає особливу цікавість. До таких належить письменник, юрист, менеджер-економіст, громадський діяч Володимир Віхляєв із Запоріжжя. Розмова з молодим поетом про сучасний світ, його виклики запалює віру в душі, що в Україні, попри політичні та соціальні негаразди, є літературне та культурне майбутнє.
— Володимире, як Ви дивитесь на розвиток сучасного літературного процесу в Україні?
— Він є свічадом загальнодержавної політики і відбиває її сучасний кризовий стан. Держава пустила на самоплив розвиток українського слова і видання книжок рідною мовою. Відповідно, більшість письменників зайнялись бізнесом, політикою, подались на заробітки в інші країни, деякі, не витримавши зради своїх сподівань, померли... А нове покоління перспективних письменників, навчене на досвіді попередників, ніколи не стане «витрачати час» на літературу, коли краще мити машини чи посуд, заробляючи гроші. Це я про настрій письменників і розвиток літератури. А «виробники» кулуарних романів та іншого бульварного чтива сьогодні пани на популярних нині темах: насиллі, порнографії, переораних матюччям. Вони заробляють більше, ніж науковці зі світовим ім'ям. Та поки, не зважаючи ні на що, літературний процес триває. Його головним інтенсифікатором є Національна Спілка письменників України, що діє на громадських засадах (!) і гуртує, може, останніх майстрів слова...
— Чи виховують твори сучасних письменників свідомість людини? Варто «вживати» сучасну українську літературу чи краще читати успадковану?
— Свідомість – процес відображення дійсності мозком людини. Тому, якщо ми говоримо про твори сучасних письменників, ми можемо хіба що прогнозувати їхній вплив на прийдешнього читача, для сучасника вона незрозуміла: не доросли ми... І поки – дай нам, Господь, розуміти успадковане... А сучасна «елітна література», безсумнівно, ще виховуватиме не одне покоління майбутнього: в цьому її головне призначення.
— Володимире, у свої двадцять років Ви вже отримали вищу освіту, зараз навчаєтесь на двох спеціальностях, берете активну участь у всеукраїнських та міжнародних конкурсах, конференціях. Становлення творчої людини залежить від кількості дипломів та громадської активності?
— Вища освіта – це, безумовно, позитивний чинник становлення особистості: я колись казав, що «диплом – ключ до дверей Всесвіту, а знання нам необхідні для того, щоб спромогтися їх відчинити», та для поета це... трагедія. Я й досі дуже важко переживаю свою зраду літератури, сподівань поетів-наставників... Але як бути, коли кохаєш трьох жінок одночасно, а вибрати не можеш, як не можна вибрати батьків? Я не зміг вибрати... Тому спочатку отримав у Міжнародній кадровій академії базову вищу освіту за спеціальністю економіка та управління бізнесом, а тепер навчаюсь на юридичному факультеті та факультеті управління Гуманітарного університету „ЗІДМУ” . Так право і економіка стали невід'ємними складовими мого «я». Такі зміни позитивно позначились на моїй творчості: поезії набули більш розсудливого характеру, з'явилась глибина...
— Сучасні письменники здебільшого пишуть те, що бачать, створюють «шедеври» для комерції. Як Ви сприймаєте модних творців?
— Я не був би таким категоричним. По-перше, я не знаю, як можна писати про те, чого не бачиш? Інша річ: як писати і для чого? А «шедеври» для комерції... Згадайте про феномен Маріо Пьюзо: один із кращих мовних стилістів США так би і залишився «широко відомим у вузькому колі», якби не створив продукт масової культури – детектив «Хрещений батько»... Справді, мистецтво комерціалізується. І якщо існує пекло для митців, то це воно: бачити, як «виробники» модної продукції купують собі по третій квартирі в центрі столиці, тоді як безпритульні майстри помирають на смітниках історії... «Конвеєрники» надають суспільству «дешеву» продукцію. Є суспільне замовлення (попит), значить хтось має забезпечувати пропозицію – це закон ринку, і це їхній бізнес. Я проти того, щоб творці ставали «конвеєрниками».
— Наскільки застаріла чи, навпаки, залишається нині актуальною література радянської доби?
— Справжня «елітна» література не старіє, незалежно від соціального ладу і економіко-політичних процесів. «Масова» література радянських часів – мертва: про неї згадують хіба що в анекдотах і під час політичних мордобоїв, і це вкрай неприємно, адже відтак падає тінь на літературу радянської доби в цілому і на письменників того часу.
— А чим живуть митці на Вашій рідній запорізькій землі?
— Майже всі письменники краю поети: інакше і бути не могло, адже запорізька земля – царина дум і пісень... Письменники зуміли знайти контакт з місцевою владою, зорганізувати і видавати літературний журнал «Хортиця», який за поліграфічним оформленням, гадаю, є кращим серед подібних видань України. Більш-менш налагодилося видання книг за допомогою облради і обладміністрації. Вдалося впорядкувати творчість не тільки діючих письменників, а й тих, хто пішов від нас. Майже академічно видані вибрані твори Миколи Лиходіда, Геннадія Літневського, Василя Моруги, Івана Доценка. Зараз готується повне видання поезій Василя Діденка. Але зруйнована єдина система продажу книг в Україні призводить до того, що література в регіонах, включаючи і київський, стає периферійною, відокремленою від загального літературного процесу. Наприклад, про запорізьку поетичну школу, яку нині представляють Петро Ребро, Григорій Лютий, Анатолій Рекубрацький, написано багато, але книжки цих письменників розповсюджуються лише на місцевому рівні...
— Наша держава поступово наближається до європейського рівня. Сучасний світ у полоні новітніх технологій, друкованим засобам інформації існувати на світовому ринку стає дедалі важче. Чи не вважаєте Ви, що письменство як таке відмирає, бо ми захоплені кінострічками, пресою, Інтернетом, і нам, так би мовити, потенційним читачам, ніколи замислюватись над прозою та поезією? Світова глобалізація відображається на розвитку літератури та культури в цілому?
— Це загальносвітова тенденція і загальнолюдська руйнація водночас. Жодній владі не потрібні особистості, здатні цінувати «справжнє» і прагнути до «високого». Тому і створюється хаос, коли шедеври мистецтва серед «ширвжитку» так само важко віднайти, як ту голку в копиці сіна. А нові форми комунікації підспудно сприяють досягненню цієї мети: письменство справді відмирає. Але, незважаючи ні на що, воно буде існувати, допоки існують письменники. Наша цивілізованість уже давно досягла того рівня, коли цілісний процес мислення неможливий. Цивілізація, продукт розуму людини, стала його найнебезпечнішим ворогом. Такий доробок нашого прогресу. А глобалізація призведе до зміцнення позицій масової культури на світовому ринку і відмирання неконкурентоспроможних культур та елітної літератури...
— Наскільки мені відомо, Ви займаєтесь і перекладами віршів. Чи є актуальним зараз такий вид творчості? Легше перекласти чи написати оригінальний вірш?
— Зараз, на жаль, слова «актуальний», «переклад» і «вірші» так само, як короля і його слуг, за один стіл не посадиш. А різниця між перекладеним і новим віршем така ж, як між прийомною і рідною дитиною – вони однаково близькі і клопоту з ними однаково багато. Проте саме переклад поезій дисциплінує: ти постійно маєш дотримуватись ідеї, настрою вірша, іноді – його ритміки, розміру, і при цьому не забувати про рими, враховувати специфіку іншомовних висловів, шукати їхні відповідники у власній культурі, а за неможливості – створювати свої (персональні).
— На церемонії нагородження переможців конкурсу Петра Яцика львівські письменники назвали Вас молодим Рильським. Це приємно?
— Взагалі для творця почути від колег порівняння з кимось, хай навіть найбільш видатним – велике потрясіння, адже кожен із нас претендує на винятковість і підсвідомо – на першість. Тому за інших обставин такий комплімент можна було б розцінювати як звинувачення в епігонстві, мовляв: «співає чужим голосом». Та в тій ситуації то була найбільша нагорода: бачити сльози в очах побратимів і чути багатоголосе схвалення... А в творчості з Максимом Тадейовичем мене об'єднує «невгамовний труд», що, як він казав, «землі насиченій родюче лоно ранить».
— Теми для поета та прозаїка схожі, чи кожен з майстрів «повертає» перо по-своєму?
— Теми для поетів і прозаїків вічні – любов, материнство, Вітчизна, але засоби вираження різні. Нова вимога часу для прозаїка – різко підняти читабельність свого твору. Як досягти цього, не використовуючи дешевих прийомів? Більше внутрішньої напруги, інтелекту, кращої розробки сюжетних ліній... Сучасній же поезії потрібно більше почуттів і емоцій.
— Популярність українських книжок втрачається, більш актуальними стають романи та детективи зарубіжних письменників. А чому так сталося, що українці надають перевагу іноземним авторам: Дену Брауну, Паоло Коельо, а не Павлу Загребельному чи Олесю Гончару?
— Це закономірний наслідок зміни вектора соціальних пріоритетів. Такі зміни сприяли трансформації ціннісних орієнтацій, коли прагнення до духовного вдосконалення витісняється жаданням фізичних задоволень. Тому «Код да Вінчі» нам замінив власний генетичний код, зашифрований в «Роксолані», «Диві», «Я – Богдан» Павла Архиповича. А «Собор» Олеся Терентійовича!.. В ньому – національна ідея українців... Але якщо вже ставляться такі запитання, значить ще є надія, що вітчизняного генія хай не зараз – колись – цінуватимуть не менше іноземних авторів...
— Чи завжди талановитий автор буде потрібним в суспільстві і для спонсорів? Як поліпшити стан української літератури?
— Світова практика засвідчує, що суспільству не потрібні талановиті автори-літератори, що працюють над розвитком мови, естетичною формою... Потрібні автори-одноденки, які, задовольнивши споживчий попит, тихенько зникають... А спонсорам талановитий автор не потрібен, бо він створює елітну літературу, тобто для роздумів, а вона більше не потрібна споживачу, а значить не потрібна спонсору, адже не дає прибутку... Поліпшити стан української літератури можна лише шляхом створення державної програми підтримки письменників і запровадження реального механізму її реалізації.
— Чим живе сучасна молодь? Чи поважають молоді люди українську літературу?
— Я не можу говорити за всю молодь. Моє оточення – люди мистецтва, науки, спорту... Вони, як і я, сповнені амбіцій, неординарні, цілеспрямовані, лідери... А от із питанням, поваги до літератури складніше... Ми народжені і виховані під причитання, стогони, сльози від злиднів та розчарувань... Все це пов'язувалось із недолугим ладом, зрадницькою історією і, взагалі, поганою спадковістю... А тепер ці політичні концерти... Про яку повагу до вітчизняної літератури може йтись, коли українців «змусили» легковажно ставитися до власної культури, мови, словесності?..
Бесіду вела
Катерина Коротченко
// Урядовий кур’єр. – 24 лютого 2007 року. – №36. – С. 10.

ТВОРЧІСТЬ – ЦЕ СКАРБ ЛЮДИНИ

Більшість творчих людей не люблять публічності, піару. Вони тихенько собі живуть у своєму мирку. І їм не потрібна слава. Але буває в житті і щасливий випадок. Не слід забувати, що Господь Бог любить наполегливих, впевнених у своїх силах людей. Є така приказка: «Тільки той, хто йде, осилить тяжкий шлях». До таких людей і належить молодий поет, юрист, менеджер-економіст і просто гарна людина – Володимир Віхляєв.
— Володимире, розкажіть про себе. Звідки Ви родом? Хто Ваші батьки?
— Як казав С. Екзюпері „Ми всі родом із дитинства”. Для мене це не просто слова, а життєве кредо, яке не дає зрадити наївним дитячим мріям про казкове майбутнє. А от моє минуле мало нагадує казку. Я ледь не помер при народженні (смт Приазовське), захлинувшись навколоплідними водами. У яслах мені няня за погану поведінку зламала у двох місцях руку. Я був важкою дитиною, хай з дитячими, та вже тоді непохитними принципами, своїм баченням світу, а значить і правди, справедливості, і це не могло подобатись „педагогам”. Пізніше, збіг із дитсадка не витримавши постійного побиття і приниження з боку вихователів. З десяти років, коли моїх батьків після зупинення виробництва на одному з найпотужніших заводів нашого міста (м. Запоріжжя) „скоротили”, а знайти нову роботу за такою специфікою виявилось просто неможливо, почав працювати позаштатним розповсюджувачем газет: зранку – до початку занять – і ввечері – після їх закінчення – бігав із сумкою, більшою за мене, і, з радісною посмішкою, розповідав про останні новини у світі, пропонуючи купити газети. Так, я у десять років став годувальником сім’ї.
— І як реагували люди, адже це був час коли преса коштувала невиправдано дорого, а читати уже стало немодно?
— Люди зупиняли на вулицях, розповідали легенди про мене, які ходять містом. Газети писали статті. Я продавав до 100 екземплярів на день за самими високими цінами в місті.
— А як до Вашої популярності ставились викладачі, ровесники?
— (Зітхає). Така слава мені тільки нашкодила. Заздрість ровесників, учителів і, навіть, директора школи. Прохання, докори, ультиматуми, зниження оцінок по предметах, бійки з однокласниками... Я змінив три школи... Це був мій найліпший життєвий урок-випробування характеру на стійкість. Я, можливо, став вразливим, та не зламався. Свій біль виміщав на... папері (у віршах).
— А що на вас вплинуло займатися саме поезією?
— Як це не парадоксально звучить – Новий Рік. Мені було п’ять років і я отримав завдання вивчити на свято якийсь простенький вірш. Та мене це так захопило, що я, і сам спробував написати щось подібне. А, коли додому прийшов Дід Мороз і, як заведено, п’яним голосом попрохав прочитати вірш, я бадьоро декламував украдені рядки із С. Маршака, римовані з моїми першими власними рядками. Всім подобалось. Та коли я прочитав вірші що стосувались батьків – їх радості не було меж. Це були мої перші „проби пера” і перші „пряники”.
— А що потім?
— Потім ти розумієш, що твоя робота подобається оточуючим, все чудово. Починаєш в це вірити, настає певний етап, коли в тебе підвищується самооцінка. Але згодом розумієш, що є той, хто пише краще. Задумуєшся, навіщо це все? Є два варіанти: все полишити або наполегливо, нещадно працювати над собою. І саме на цьому етапі потрібен бути стимул, якісь почуття, що не дадуть зациклитись на буденних проблемах.
— Володимире, які чинники впливають на теми написання віршів?
— Їх дуже багато: як зовнішніх, так і внутрішніх. Як громадянина мене не може не хвилювати ставлення до моєї країни співвітчизників і світової спільноти, і от парадокс: весь світ захоплюється нашою культурою, а нам цікавіші політичне мордобиття, естрадне брудомазання та жовтопресне чтиво. І це впливає, і, перш за все, на настрій моїх віршів. Поезії – це елітна література, для митців, звідси – нерозуміння і неприйняття їх, розслабленим кулуарними романами, читачем. Це зовнішні чинники. Внутрішні – це почуття, емоції, події життя, пропущені крізь призму мого світобачення. Вони впливають найбільше.
— Що для Вас найголовніше в житті?
— Безумовно, як і для інших людей, для мене головне в житті – моя родина. Але якщо абстрагуватись, то найголовніше не втратити людяності. І навіть досягнувши чогось у житті визначного залишатись відкритим, допомагати людям, бути потрібним своїй країні.
Спілкувалася
Юлія Степаненко
// Правда. – 25 січня 2007 року. – №4 (12). – С. 21.